Криваві круги. Це трапилося влітку 2000-го у Підмосков'ї, - почала розповідь Олена Кутецька.  Я і дві мої подружки працювали вожатими в дитячому таборі. Одного разу після відбою комусь із нас прийшла в голову думка прогулятися до найближчого села. Липень видався спекотним - всюди горіли торфовища. Це робило нашу прогулянку не зовсім звичайною: дорога до села вела через ліс - сама стежка була темною, але земля навколо ніби підсвічувалась тліючим торфом. Такого я ніколи не бачила! Дівчата йшли по лісі крізь щільний дим, розповідали один одному всякі страшилки і самі ж реготали над ними. Через двадцять хвилин весела компанія опинилася на невеликій галявині. - Праворуч - церква, ліворуч - цвинтар. Ми постояли там деякий час, подивилися на купола і хрести, як раптом дим розсіявся, і за храмом, немов з повітря, з'явилося якась будівля. Прислухалися - музика гримить. Виявилося, це сільський клуб. Вирішили з дівчатами заглянути на дискотеку. Зайшли в приміщення, але там народу мало, всі дивно одягнені. І музика незнайома. Ми вирішили швидше забратися і повернутися в табір. Вийшли з клубу, йдемо по тій же стежинці, а церкви немає - ніби крізь землю провалилася! Думали, в диму заблукали, але іншої дороги від дискотеки не було. Півгодини так ходили, а потім глянули: село давно позаду залишилося, а над будинками розливається щось червоне, ніби гігантське полотнище, як прапор, прикріпений до стовпа. Ми не могли ні поворухнутися, ні слова сказати. Раптом цей «стяг» став швидко збільшуватися і міняти форму. Напевно, так виглядає північне сяйво, але воно було як кров! Здавалося, спалахнуло небо і з шаленою швидкістю рухається на нас. Не змовляючись, ми рвонули з місця. Кілька разів оберталися і знову бачили цю страшну червоність. Червоним світлом було залито все навколо. Ми бігли, поки не побачили будинок на краю іншого села - потім дізналися, що вона називається Кола. Стали шуміти, кричати, кликати на допомогу, але до нас ніхто не вийшов. Ми побігли до інших будинків, стали гамселити в двері, але теж ніхто не відгукнувся. Складалося враження, що ми ходимо по колу - куди не рушимо, знову опиняємося у першої споруди. Так і блукали серед кількох десятків будинків і не могли вибратися за межі села. Все відбувалося як в кіно, знятому на червону кіноплівку. Коли стало розвиднятися, і сяйво поступово згасло. Ми трошки заспокоїлися і вирішили йти в табір, орієнтуючись по проводам високовольтних вишок. Пройшло не менше трьох годин, перш ніж ми побачили знайомі корпусу. У таборі добу ні з ким не розмовляли - боялися, що нас візьмуть за божевільних. Ну не може такого бути, щоб нам трьом привиділося одне і те ж! Через три дні дівчата разом з водієм відправилися в магазин. Чоловік повіз їх повз кладовища і церкви, а ось сільського клубу там не виявилося. - Недавно я знову відпочивала в тих місцях, - розповідає Олена. - Почула, що табір наш знесли, і вирішила подивитися, що замість нього побудували. Попросила свого чоловіка прокататися в ту сторону. Коли ми під'їхали до місця, де раніше стояв покажчик на Кола, обімліла: ні таблички, ні самого села не виявилося. Питали у місцевих, але ті сказали, що селище з такою назвою існувало півстоліття тому. І то згоріло під час сильних лісових пожеж.